Наживо

Іван Скорина, Ксенія Щербакова, Віктор Константінов, Ксенія Янус, Максим Іванов

Колективна звукова робота пʼяти українських митців та мисткинь, які досліджували звукові ландшафти українських міст та зміни у власному сприйнятті звуків під час повномасштабного вторгнення.

Протягом тижня у вересні 2022 року українські митці та мисткині осмислювали, як змінилося їхнє звукове оточення під час війни; як тиша колись переповнених шумом і подіями міст спантеличує, сигнали тривоги визначають щоденну рутину, а раптові голосні звуки змушують ретельно прислухатися до всього навколо; як певні звуки можуть водночас нагадувати про травматичний досвід, але також і переміщувати нас до місць, які ми любимо, за якими сумуємо і які хочемо повернути.

Робота почалася з воркшопу, який відбувся спільно з кураторами британських організацій Soundcamp та Acoustic Commons. Учасники використовували стрімбокси — DIY-пристрої, які працюють як відкриті мікрофони та транслюють звуки. Проєкти транслювалися наживо на онлайн-мапу, фіксуючи звукові досвіди з різних частин України. Таким чином ми долучалися до служби у стародавній церкві біля Ужгорода, дослухались, як стихає Дніпро після комендантської години, ходили на екскурсію спорожнілою Одесою, подорожували потягом зі Львова, чули звуки копання траншеї в Київській області — як у перші місяці вторгнення.

Чи може розділений з іншими звуковий досвід допомагати скорочувати дистанції між людьми, розкиданими війною? Слухання стрімів стало фіксацією особистих історій на тлі звукових ландшафтів країни у війні. Тепер ці записи слугують архівом оповідей, місць та нашої взаємодії.

Ми щиро вдячні співкураторам і співорганізаторам звукового проєкту — Глену Болтеру, Морт Дрю, Тимофію Максименку, Гранту Сміту та Сему Сміту.

київ
час копати

Іван Скорина

Мій скромний досвід війни пов’язаний з рідним районом у Києві, де я народився. Це місце дитинства та шкільної юності, маминої квартири, що може прихистити мене в будь-який момент. Так сталося під час пандемії коронавірусу, так сталося на початку повномасштабної війни. Особисте місце повернення та турботи.

Цей район сповнений настільки різноманітних спогадів, що іноді я дивуюся, як вони поєднуються таким банальним чинником, як фізичне існування поруч. Тут — моє улюблене дерево, неподалік — будинок першої любові, далі — двір, в якому кілька років поспіль знімали жахливий детективний серіал, а через дорогу — шовковиця, що підгодовує сусідських дітей влітку. Тут — мій дитсадок і три школи, парк, який я пам’ятаю ще не забудованим, баскетбольне поле, де ми з дворовими друзями протирали кросівки, під’їзд шкільного товариша, де ми колись знайшли кота, який досі живе у мене. Здається, ніби усі ці фрагменти мого життя буквально закопані в землю в різних місцях.

Ще сильніше це відчуття розладнання спогадів проступило навесні, коли Київ був напівоточений російськими військами. Хто знав, що я побуваю у кількох квартирах, куди доставлятиму продукти, потраплю у гараж фелоу-волонтерів і запам’ятаю усі смітники зі склотарою на районі (для коктейлів Молотова, звісно)? Хто знав, що прямо на місці, де я вперше слухав The Cure та ходив босим по снігу (в різні роки), доведеться копати траншею?

Ніхто не знав, але війна мобілізувала нас майже миттєво. Щойно минули перша паніка та розгубленість, я доєднався до волонтерської групи, яка допомагала теробороні. Наразі Київська область повністю деокупована, я більше не займаюсь волонтерством, а підрозділ, якому ми допомагали, направили в інший регіон. Але та практика — копання траншей — лишається зі мною як свіжий спогад. Тепер я на один день повернувся до неї.

У п’ятницю, 16-го вересня, я знову копав траншею, на тому ж місці, що й навесні. Попри відступ російських військ, я все одно зберіг геолокацію в таємниці. До того ж ця траншея першопочатково була задумана як фіктивна споруда для відвернення уваги від основної позиції тероборони.

Я копаю фіктивний окоп і думаю про тих, хто копає справжні. Де вони? Чи звикли вони до військового життя? Чи втомились? Скільки окопів вони уже викопали? Як часто вони беруть до рук лопату, щоб так буквально піклуватися про землю, яку ми захищаємо?

львів.
Відстань=шлях=
зв’язок

Ксенія Щербакова

Цю роботу присвячено всім, хто зараз не має близьких людей поряд та відчуває дистанцію у фізичному та емоційному сенсі. Пропоную вам сісти зі мною в потяг та уявити, як ми разом долаємо цю дистанцію.

13.09
Зараз я у Львові. Переїхала сюди 8 березня 2022 року потягом з Одеси. Я не відчуваю себе тут так само, як вдома.

Коли я гуляла вузькими і шумними вулицями Львова, я буквально бачила цей шум і розуміла — це не моє місце. Воно таке дивне і незнайоме для мене, не схоже на жодне з місць, де я жила і працювала до того. Для мене дуже важливо відчувати оточення і грати з його межами і поверхнями, щоб робити свою мистецьку роботу. Тут я все ще відчуваю себе чужинкою.

Я, насправді, не розумію, чи це через те, що я перебуваю у тривожному стані вимушеного переміщення, чи через ці холодні стіни будівель і нагромадження маси людей на вулицях. Коли я гуляла з диктофоном, я втомилася. Це було мов уві сні, коли намагаєшся щось зробити, але не можеш підняти руки; коли намагаєшся відчинити двері, та ручка сиплеться крізь пальці, наче пісок. Але я хочу прокинутись.

14.09
Зрештою, я все-таки вирішила спробувати найгірший досвід слухання навколишніх звуків, прокладаючи свій маршрут крізь найгучніші (в усіх сенсах) місця дорогою до нашої львівської майстерні. Декілька з цих точок я проходжу щодня.

Тож я увімкнула пряму трансляцію і вийшла. Перші хвилини мого шляху проходять тихою вулицею, де я зараз живу — Івана Вишенського, сюди гамір міста майже не просочується. Але далі я виходжу на дорогу, що підхоплює мене, як бурхливий потік гірської річки, і збиває з ніг тисячами джерел звуку: трамваї, машини, автобуси, вуличні ліхтарі, різні люди, плач немовлят — і все це продовжується нескінченним потоком шуму. Мені також дуже пощастило впіймати дві сирени повітряних тривог (спасибі нашим емансипаторам!).

Я пройшла весь маршрут та повернулась додому. Але, прийшовши, усвідомила, що захворіла. Я розумію, що мені потрібно це подолати, але тут потрібна сила. Мені потрібно, щоб зі мною були найближчі люди, але вони на відстані. За ці місяці я стала домом для себе, але я не існую без сім'ї та друзів. Це житло в мене теж забрали.

15.09
Мені дуже сподобалося слухати запис свого стріму. Цей переривчастий нойз загадковим чином передав моє враження ще краще, ніж я могла б уявити. Але в місто я більше не піду. Цей досвід мене знесилив, тому я б не хотіла траслювати його в маси.

Вчора після прослуховування я відчула, що таке стрім, особливо коли інші люди мені розповіли, що були зі мною в певні проміжки часу. Це схоже на відео, але більш абстрактно. Мені особисто це ближче.

Далі я почала уявляти, як було б добре роздати моїм близьким та друзям по такому стрімбоксу і спілкуватися через непередбачувані звуки навколишнього середовища. Але, на жаль, найближча мені людина наразі не може передавати звуки навколо себе та своє місцезнаходження. Тому єдиний шлях налагодити стрім-канал із ним — матеріалізувати зв'язок як потяг, що нас поєднає.

одеса
Осіння екскурсія

Віктор Константінов

У 2022 році я вперше в житті побачив літню Одесу майже без туристів. Війна змінила моє звукосприйняття міського простору: усюди тепер панує тривожна тиша, а зазвичай дискомфортні шуми заторів, юрби та аудіосміття стали меланхолійним спогадом. У рамках екскурсії ми відвідуємо декілька локацій, які стали моїми особистими маркерами української ідентичності в цьому мультикультурному місті.

Програма:
① Цвинтар Сотниківської Січі — козацький цвинтар на виїзді з міста, заснований в середині XVIII століття, ще до того як Одеса отримала свою теперішню назву.
~ Проїзд до центру міста «очеретяним трамваєм» №20, що часто фігурує у фільмах, знятих в Одесі.
~ Підйом узвозом Маринеска (назва ще не декомунізована).

② Графіті на стіні будівлі Одеського національного художнього музею, з якого ми з друзями допомагали евакуювати роботи на початку повномасштабної війни.

③ Будинок на вулиці Пастера, 52, де ми провели перші місяці повномасштабної війни. Також у ньому в 1917–18 роках жили діячі УНР Іван і Юрій Липа.

④ Зірка напівзабутого поета і письменника Бориса Нечерди на Алеї зірок (так, майже як у Лос-Анджелесі) біля Оперного театру.

Ужгород
Захисток церкви-ротонди

Ксенія Янус

Попри те, що в Україні зараз немає безпечних місць, Ужгород — одне з наймирніших та найспокійніших міст. З самого початку війни — з 2014 року — воно стало прихистком для багатьох переселенців, а з початку повномасштабного вторгнення кількість населення за рахунок біженців збільшилася у півтора рази. Для мене Ужгород став прихистком та порятунком вже вдруге: у 2014 я переїхала сюди з Донецька, у 2022 — з Одеси.

Зазвичай у свої музичній практиці я працюю з темами відчуженості, внутрішньої міграції та рефлексії щодо досвіду дитинства в індустріальному регіоні. Моя музика багатошарова, наповнена шумом, глітчами та тривожними синтезаторними партіями. Проте для воркшопу я вирішила обрати місцем трансляції спокійну та містичну місцевість — парк навколо Горянської ротонди.

Горяни — район на околицях Ужгорода, за 9 кілометрів від кордону зі Словаччиною. Ця місцевість у різний час входила до складу Австро-Угорської імперії, Чехословаччини та України. Тут, на останньому пагорбі українських Карпат, знаходиться архітектурна пам’ятка — Горянська ротонда. Це одна з найстаріших церков України, за деякими дослідженнями, побудована ще в Х–ХІ сторіччі. Поблизу розташоване старовинне кладовище, закладене у пізньому Середньовіччі, та руїни замку, тут відкривається вид на ужгородську промислову зону.

Двері ротонди зачинені весь тиждень, крім неділі, — відвідати церкву можна лише під час служби. І хоча це місце фактично обходить війна, звідси не чутно сирен повітряної тривоги, проте дух війни присутній тут завжди — віряни моляться за мир, поминають померлих. Навколо парку розташований приватний сектор з будинками, але звук з них сюди не доноситься, тут здебільшого тихо.

дніпро
Заховані звуки

Максим Іванов

Війна — це травма. Травма настільки глибока, що, отримавши її, людина ховається, аби її загоїти. 24 лютого цю травму отримали мільйони. Діти, жінки, чоловіки — кожен страждав на самоті зі своїми думками і як рак-самітник ховався до своєї мушлі. Внаслідок початку повномасштабної збройної агресії багато людей покинули свої домівки в пошуках безпечного притулку, а ті, хто залишився, ховалися вдома, в підвалах, бомбосховищах. Через це домівки з заклеєними скотчем або забитими дошками вікнами стали символом пошуку безпеки, пошуку місця для схованки. У своїй роботі я транслював одну годину після початку комендантської години — першу годину довгої ночі мовчання.

неземні
кольори

Ася Баздирєва

Автоетнографічний нарис

Степ
мікі маусів

Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський

архіви